Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Батько просив суд повернути за попереднім місцем проживання в Україні малолітніх дітей, які виїхали з матір’ю за кордон, у Республіку Вірменія.
Після відмови в задоволенні позову судами першої та апеляційної інстанцій з різних правових підстав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду скасував попередні судові рішення й направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зробивши такі правові висновки.
Районний суд не врахував наявності в спорі іноземного елементу й під час ухвалення рішення застосував виключно національне законодавство. Апеляційний суд вважав ефективним способом захисту позивача звернення до Центрального органу держави постійного проживання дитини або іншої Договірної держави за правилами статей 8–11 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі – Гаазька конвенція 1980 року), а не до суду.
Натомість Верховний Суд зазначив, що за правилами Гаазької конвенції 1980 року заявник має право звернутися до:
1) Центрального органу держави (в Україні – до Міністерства юстиції України) за місцем постійного проживання дитини;
2) Центрального органу держави (наприклад: у Республіці Вірменія – Міністерство юстиції тощо), до якої дитину вивезено та в якій вона утримується;
3) суду.
Гаазька конвенція 1980 року жодним чином не перешкоджає судам договірних держав розглядати справу про викрадення дітей, не звертаючись до центральних органів влади.
Те, що заявник вже звернувся до Центрального органу країни ймовірного проживання дітей, не може бути перешкодою у зверненні до повноважного суду.
Водночас суди першої та апеляційної інстанцій не вирішили першочергового питання, а саме чи підлягає цей спір розгляду судами України.
Відповідно до ст. 5 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року (далі – Гаазька конвенція 1996 року) з урахуванням ст. 7 у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу юрисдикцію мають органи Держави нового звичайного місця проживання.
Звичайне місце проживання дитини слід розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив’язаності дитини до соціального та сімейного її оточення.
Позивач у такій категорії справ, звертаючись до суду з позовом, має довести, що Україна як держава була постійним та звичайним місцем проживання дітей до їхнього незаконного переміщення чи утримання в іншій договірній державі.
Суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили питання про встановлення звичайного місця проживання дітей заявника в Україні до їх незаконного переміщення / утримання в іншій державі.
У цій категорії справ юрисдикція вирішення спору закріплюється за місцем постійного проживання дитини, а тому якщо місце постійного проживання дитини переноситься до іншої держави, органи влади держави нового місця постійного проживання набувають юрисдикції щодо суті спору. Водночас суди першої та апеляційної інстанцій не досліджували питання, чи прижилися діти за новим місцем проживання.
Верховний Суд вказав, що для вирішення питання, чи підлягає розгляд такої справи судами України, потрібно з’ясувати:
Залежно від встановлення обставин того, чи підлягає вирішенню спір судами України, судам належить або вирішити спір по суті, або закрити провадження у справі через те, що спір не підлягає розгляду судами України.
Оскільки у справі вимагається збирання та додаткова перевірка й оцінювання доказів, обставини справи встановлені судами неповно, допущено неправильне застосування норм процесуального права щодо юрисдикції спору, а встановлення таких істотних порушень норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права позбавляє Верховний Суд можливості ухвалити нове рішення у справі.
Постанова Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 613/1185/19 (провадження № 61-2286св21) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/106204815.
_03_03.png)
